4.1. Культура, освіта й мистецтво ‒ взаємовпливові чинники розвитку особистості в образотворчій діяльності

КУЛЬТУРА, ОСВІТА Й МИСТЕЦТВО ‒ ВЗАЄМОВПЛИВОВІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ В ОБРАЗОТВОРЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Вихідними теоретичними положеннями у створенні особистісно-орієнтованих програм і педагогічних технологій організації образотворчої діяльності дошкільнят є взаємозв’язок між поняттями «культура» ‒ «мистецтво» ‒ «освіта».

Сучасна педагогіка оперує поняттям культура як категорією формування людини в дитинстві. Індивідуально-творчий розвиток особистості неможливий поза зв’язком понять «дитина» і «культура». Саме культура виступає чинником зв’язку між соціальним та генетичним в особистості і формує людину як члена цивілізованого суспільства.

Державні документи й стандарти дошкільної освіти визначають культуру як одну зі сфер життєдіяльності особистості, як спосіб входження дитини у світ, комплекс специфічних способів і форм соціальної інтеграції дитини, регуляції нею власної поведінки та діяльності, як концентрований досвід особистості, який підносить її свідомість, збагачує почуття, дає практичні вміння.

З позиції релігії, духовності, основу культури утворює «культ» (від лат. сиltиs ‒ шанування), один з головних елементів релігії; до «культу» належать дії (рухи тіла, читання або співання певних текстів та ін.), які виражають релігійне поклоніння або закликають «сили» Бога на допомогу здійснювачам цих дій; «культом» вважають надмірне звеличення чогось або когось (культ особистості); існує поняття «культ предків» (віра в їхню здатність впливати на життя нащадків).

У широкому розумінні термін «культура» (від лат. «cultura» – обробка, виховання, розвиток) охоплює все те, що визначає специфіку людського існування в навколишньому світі (праця, побут, політика, наука, освіта, мистецтво, мораль тощо). Протягом усієї історії людства культура розглядалася як цінність, що узагальнює багатовіковий досвід і характеризує тим самим рівень на певному етапі суспільно-економічних формацій, конкретних суспільств, націй і народностей, різних сфер людської життєдіяльності. Культура є результатом матеріальної і духовної перетворюючої діяльності людини, у процесі якої змінюються не тільки умови життя, але й самі люди, відбувається їх соціальне, інтелектуальне, творче, моральне, естетичне та фізичне удосконалення.

У більш вузькому значенні термін «культура» означає тільки сферу духовного життя людей – політичну, наукову, моральну, естетичну та інші. Спеціалізовану частину культури суспільства складає естетична культура, яка характеризує стан суспільства з точки зору його готовності до забезпечення розвитку мистецтва й естетичних відносин. До структурно-функціонуючих елементів естетичної культури належать: сукупність функціонуючих у суспільстві художніх цінностей, що відповідають естетичним потребам людей; професійно-спеціалізована група діячів культури, яка забезпечує їх функціонування; технічні засоби виробництва, тиражування комунікації художніх цінностей; інститути, що перебувають під контролем суспільства (музеї, бібліотеки, театри, клуби, академії тощо), які забезпечують функціонування естетичної культури.

Складовою частиною естетичної культури є художня культура або мистецтво як діяльність, що породжує естетичні цінності. Мистецтво визначається як вид духовного пізнання дійсності суспільною людиною, мета якого ‒ формування її готовності до творчої перебудови навколишнього світу й самої себе за законами краси. На відміну від інших сфер суспільної свідомості й діяльності (науки, політики, моралі та інших), мистецтво задовольняє універсальну потребу людини ‒ естетично сприймати об’єктивний світ. Але було б помилкою вважати, що мистецтво ‒ це лише галузь живого споглядання, у процесі якого позначаються тільки зовнішні, одиничні властивості й ознаки явищ дійсності.

Мистецтво є справжнім підручником життя, оскільки воно відображає його істотні, типові сторони, типові реакції людини на явища дійсності. Воно досягає цього тому, що митець не пасивно відображає дійсність, а пояснює її, показує такою, якою вона повинна бути в інтересах людини. Історично мистецтво розвивається як система конкретних його видів ‒ музика, література, образотворче мистецтво, театр, кіно, радіо, телебачення та інші, в яких різноманітність реального світу подається в усьому
багатстві.

Художню культуру складають і, водночас, визначають: сукупність наявних художніх цінностей, успадкованих від попередніх поколінь; комплекс художніх цінностей даної історичної епохи, які ототожнюються з нею; група безпосередніх творців художніх цінностей; публіка, що розуміє та цінує мистецтво. Розвиток художньої культури на будь-якому історичному етапі визначається ступенем опанування суспільством або окремою людиною тієї сукупності духовних цінностей, які створені та зберігаються на цей час.

Кожне мистецтво має свою специфіку, ставить перед собою особливі завдання та володіє для їх вирішення своєю мовою, своїми засобами виразності.

Освіта в контексті культури (у взаємозв’язку з культурою, як явище та феномен культури) передбачає орієнтацію на загальнолюдські цінності, світову й національну духовну культуру, гуманітаризацію свого змісту, опанування гуманістичних технологій освіти й виховання, створення у дошкільних освітніх закладах сприятливого середовища для розвитку особистості, здатної до творчої самореалізації в сучасній освітній соціокультурній ситуації.

Осмислення освіти в контексті культури веде нас до мистецтва (як елемента, явища й феномена культури).

Термін «мистецтво» за етимологією означає досвідченість, навченість, високоосвіченість, прилученість до таємниць творчості. Словник з естетики розкриває мистецтво як творчу діяльність, у процесі якої створюють конкретно-чуттєві образи, які відображають дійсність і втілюють естетичне ставлення до неї людини

В античній естетиці мистецтво розуміли як пізнання, що відбувається через наслідування природи, її гармонії. Античні мислителі ототожнювали мистецтво з ремеслом і наукою.

Доба Відродження відкрила в мистецтві гармонійну єдність пізнання і творчості. Мистецтво визнавалося «вікном у світ» для пізнання дійсності; творчою діяльністю, яка є дзеркалом життя; способом ствердження людини, пов’язаного з пізнанням її сутності.

У період класицизму мистецтво визнається продуктом смаку, уяви і розуму. У добу Просвітництва стверджується перетворювальна сила мистецтва. Воно покликане виховувати доброчинність, виправляти й ушляхетнювати норов. Саме доба Просвітництва стала джерелом педагогічної думки щодо погляду на мистецтво як чинник розвитку особистості.

У німецькій естетиці XVII ‒ початку XIX ст. мистецтво тлумачилося як явище творчої активності людини, як гра.

На сучасному етапі розвитку естетики поняття мистецтва продовжує розвиватись і збагачуватися. Мистецтво можна розуміти і як естетичне (чуттєве) відображення світу. Його призначення полягає у розвитку культури почуттів, емоцій і ціннісних орієнтацій, естетичної, моральної, духовної культури, яка зумовлює творчу активність людини.