ПОНЯТТЯ ЗВУКОВОЇ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ
Звукова культура мовлення ‒ складова загальної
мовленнєвої культури людини. Становлення звукової культури мовлення
відбувається в період раннього і дошкільного віку. Поняття «звукова культура
мовлення» здебільшого використовується у професійному обігу дошкільної
лінгводидактики.
Поняття «звукова культура мовлення» ‒ вельми складне і
багатоаспектне. Воно охоплює:
фонетичну правильність мовлення (сприймання і
розрізнення фонем на слух, артикуляцію звуків, звуковимову);
загальні мовленнєві навички (дикцію, темп і ритм
мовлення, тембр, силу голосу, наголос, дихання, орфоепічну правильність
мовлення).
Фонетика ‒ розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мови.
Фонема ‒ це найменша мовна
одиниця, що потенційно пов’язана зі значенням. Водночас фонетичний і
фонологічний аспекти мовлення тісно пов’язані: фонологічний спирається на
фонетичний, користується його поняттями. Фонетична характеристика ‒ це один із
засобів виявлення функціональних характеристик звукових одиниць.
Основним джерелом звуків мовлення є хвильові механічні
коливання голосових зв’язок, що перетворюються носовим і ротовим резонаторами у
надглоткових порожнинах.
За акустичними ознаками звуки поділяють на тони й
шуми. Тони виникають під час
періодичних коливань голосових зв’язок, а шуми ‒ внаслідок неперіодичних коливань.
Голосні
‒ це
звуки, в основі яких лежить тон.
Приголосні
‒
звуки, в основі яких лежить шум.
З акустичного погляду звуки різняться за висотою,
інтенсивністю і тривалістю. Висота
звука визначається частотою коливання голосових зв’язок за одиницю часу.
Чим менша кількість коливань, тим звук нижчий; чим більша кількість коливань,
тим звук вищий. Інтенсивність звука залежить
від амплітуди коливань голосових зв’язок: чим більша амплітуда, тим
інтенсивніший, тобто голосніший, звук. Довгота
звука визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється тисячними
частками секунди. Артикуляція звуків ‒
це сукупність рухів і правильне положення мовних органів, необхідних для
утворення звука мови. Мовний акт, що забезпечує артикуляцію звуків,
здійснюється складною системою органів, в якій розрізняють периферичну і
центральну частини мовленнєвого апарату.
У фонетичній системі сучасної української літературної
мови функціонують 50 звуків (6 голосних і 44 приголосних); Щоб досконало
оволодіти рідною мовою, потрібно знати класифікацію звуків, особливості їх
вимови, артикуляцію кожного звука.
Фонетична правильність мовлення певною мірою залежить
і від дикції. Дикція ‒ це
членороздільна вимова звуків, ступінь виразності вимови звуків та їх сполучень,
складів, слів за різних умов. слід пам’ятати, що чітка дикція досягається
автоматизованою координацією психофізіологічних мовленнєвих центрів з органами
мовлення, які забезпечують утворення звуків. Вона відпрацьовується тільки
шляхом розвитку моторики мовленнєво-рухового апарату, правильної артикуляції та
вимови звуків.
Орфоепічна
правильність мовлення ‒
це сукупність правил зразкової літературної вимови, унормованість національної
мови, що забезпечує зберігання одноманітності її звукового оформлення.
Літературна
вимова ‒
це зразкова, нормалізована вимова освічених людей, позбавлена будь-яких
просторічних, діалектних, регіональних рис, що вказують на належність до
вузькообмеженої соціальної групи. У мовознавстві визначають два види
орфоепічних помилок: фонетичні та фонологічні.
Оволодіння дошкільниками нормативним орфоепічним
мовленням здійснюється за допомогою вироблення відповідних мовленнєвих навичок.
До загальних мовленнєвих навичок належить мовленнєве дихання, що подає повітря
до голосових зв’язок і всього мовленнєвого апарату. Правильне дихання
забезпечує нормальне звукоутворення, створює умови для підтримання відповідної
гучності мовлення, пауз, засобів інтонаційної виразності. Дихання ‒ це ритмічне
подання повітря, насиченого киснем. Під час видиху повітряний струмінь
забезпечує роботу мовленнєвого апарату. Мовлення потребує достатньо сильного
повітряного струменя, тому постановка дихання ‒ одна з умов правильного
мовлення. Дихання може бути також немовленнєвим. Воно відбувається ритмічно:
вдих, видих, пауза.
Мовленнєве
дихання ‒
це вміння відтворювати короткий вдих і довгий ротовий видих, що забезпечує
тривалу й звучну вимову звуків мовлення, а також плавність і злиття вимови.
У творенні звуків важливу роль відіграє голос. Голос ‒ це сукупність різноманітних
за висотою, силою, тембром звуків, які вимовляє людина. У процесі мовлення
голосу властиві такі риси:
звучність,
сила,
висота,
темп,
тембр,
інтонація.
У дітей потрібно розвивати голос: виробляти вміння
говорити тихо і голосно, розмовляти низьким і більш високим голосом, а також
середньої сили, не напружуватись, уміти модулювати його, тобто підвищувати й
знижувати. Це водночас сприятиме і виразності дитячого мовлення.
Наступною складовою звукової культури мовлення є фонематичний
слух. У науковій літературі вживається термін «фонематичний слух» і
«фонематичне сприйняття (сприймання)». Під фонематичним слухом учені розуміють
здатність чути та виділяти кожний окремий звук серед інших звуків слова, вміння
аналізувати звукову форму слова за допомогою їх внутрішнього промовляння,
сприймання членороздільної вимови, здатність розрізнювати й відтворювати усі
звуки рідної мови співвідносно з фонетичною системою мови.
Розвиток мовленнєвого слуху передбачає розвиток у
дітей здатності точно визначати думки й почуття того, хто говорить, з усіма їх
відтінками за допомогою таких елементів мови, як наголос (складовий і
логічний), пауза різної тривалості й характеру та різноманітних видів
мовленнєвої інтонації.
Фонематичне
сприйняття ‒ це
виокремлення звуків мови та встановлення звукової структури слова як одиниці. У
процесі формування фонематичного сприймання відбувається перебудова первісного
мовленнєвого слуху, оволодіння ним та використання з метою розв’язання нових
завдань. Фонематичне сприйняття ‒ це здатність сприймати на слух і точно
диференціювати усі звуки мови (фонеми), особливо подібні за звучанням.
Недостатній розвиток фонематичного сприйняття гальмує процес звуковідтворення у
дітей, звуки формуються із затримкою і часто спотворені, навіть ті, що
вимовляються дітьми правильно. Фонематичне сприйняття ‒ це здатність визначати
звуки в слові, їх послідовність і кількість.
Виховання звукової культури мовлення залежить також
від інтонаційної виразності. Інтонація
‒ це сукупність фонетичних засобів (компонентів): наголосу, мелодики,
пауз, темпу і тембру. Інтонація ‒ «серце і розум» розмовного мовлення. За
допомогою інтонації ми можемо передати сум, радість, співчуття, незадоволення,
подив, гнів, завершена чи незавершена думка. Інтонація навіть грубим словам
може надати відтінку ласкавості, і навпаки, ласкавим, лагідним фразам ‒
грубості. До засобів інтонаційної виразності належать:
мелодійність мовлення (ніжність, співучість, м’якість),
темп,
ритм,
тембр (веселий, сумний, тривожний),
фразовий і логічний наголос (паузи між мовленнєвими
відрізками, підвищення або зниження голосу залежно від змісту вислову).
Передумови виховання звукової культури мовлення у дітей
такі:
розвиток на різних етапах дитинства слухового й
мовленнєво-рухового аналізаторів;
розвиток фонематичного слуху;
гігієна нервової системи, охорона органів слуху,
мовлення, носоглотки;
правильне мовлення оточуючих;
змістовність життя дітей у дошкільному навчальному
закладі;
наявність дидактичного матеріалу, активна мовленнєва
практика дітей;
спільна робота дошкільного закладу і сім’ї у вихованні
звукової культури мовлення.
Немає коментарів:
Дописати коментар